Як були собі цар да цариця; да у ïх не було дітей; да були вони такі бідні, що і ïсти нічого було. Раз пішов цар на заробітки; на дорозі йому захотілось пить, дивиться — коли криниця. От він тільки що нахилився напиться води, аж його щось за бороду і ухватило. Він став проситься: «Пусти́ мене, хто ти!» Так воно і каже: «Ні, не пущу! Пообіщай оддать мені то, що у тебе єсть дома миліше після жінки». Він подумав: що ж у мене єсть миліше жінки? Нема нічо́го! Да і пообіщав; а те і каже з криниці: «Я ж до тебе через три годи прийду за ним». Цар вернувся додому, коли його жінка стріча з сином Іваном. Він так був рад йому, а згадавши, що син вже не його, дуже заплакав. Як пройшли три годи, то зараз той бородатий і прийшов за царевичем; тільки цар випросив оставить сина іще у себе на три годи. От як пройшли іще три годи, так теє оп’ять прийшло за ним да й каже: «Що глядіте? Пришлить його мені за́раз!»

На другий день цариця напекла йому на дорогу паляниць, розказала, куда іти, да ще й провела його недалеко за село; от він іде, коли дивиться — аж стоïть хатка. А вже смеркалось, так він і зайшов туда на́ ніч; а там живе П’ятінка святая. За́раз побачила його да й каже: «Здрастуй, Іван-царевич! Чи по волі, чи по неволі?» — «Ні, П’ятінко! Більше що по неволі», — да й розказав, куди і чого він іде. Так вона і каже йому: «Гаразд на́ткнута чоловіча голова; но ти не бійся! Тільки постукай, то за́раз ворота самі і одчиняться, тоді іди усе по дорожці, і прийдеш до води, а там побачиш: купається дванадцять сестер, да всі перекинулись уточками, і плаття ïх лежатимуть на бе́резі — усіх одинадцяти вмісті, а однієï особо; дак ти теє і возьми да й заховайся з ним. От всі сестри поодіваються да й підуть; а вона буде шукать своего плаття, а послі скаже: озовись, хто моє плаття узяв, — тому буду матір’ю. А ти мовчи. Вона опять скаже: хто моє плаття узяв — тому буду сестрою. Ти все мовчи. Тоді вона скаже: хто взяв моє плаття — того буду жінкою. От ти озовись і оддай ïй плаття.

Він так і зробив. Як оддав плаття, дак та царевна і каже: «Слухай же, Іван-царевич! Як ті прийдеш до мого батька, то він буде тобі казать, щоб ти вибирав собі із нас жінку, а нас усіх поставить рядом; дивись же: усі сестри будуть дуже хороші, а на мене нашлють усяких прищів. То ти й покаж на мене, що оцю возьму! З тебе будуть усі сміяться; а ті нічо́го не слухай. Тоді оп’ять цар на другий день нас поставить, і сестри усі будуть в золоті, а я в черному; ти оп’ять мене бери. Іще й на третій день цар нас покажеть, і ми вже усі будем одинакові; тільки ти дивись: я виставлю наперед ногу, то ти оп’ять на мене покаж. Більше вже не будуть тебе питать, і я буду твоя жінка». Як вона казала, так усе і зробилось.

На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. «Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.

От він, дождавшись вечора, кликнув оп’ять зятя да й каже: «Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!» От він оп’ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп’ять каже: «Ничо́го, молись богу да лягай спать», — да за́раз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне — люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп’ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на́ вечір зятя да й каже: «Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема». Він оп’ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула — люди збіглись; вона ïм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, — що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічо́го не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.

От він раз пішов у сад да зійшов на могилку; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: «Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієï могилки, що у саду́». Вона йому і каже: «Не плач! Ми утечем до твого батька», — да тричі плюнула у хаті, щоб за ïï стала слюна говорить. І пошли вони... На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: «Постойте, за́раз прийду!» Він подождав, да оп’ять кличе; слюна оп’ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж ніко́го немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.

А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: «Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, — ти нічо́го не гово́р, а усе читай». От ве́рховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: «Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?» А дяк усе читає; він плюнув да й поïхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не ïдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: «Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, — ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічо́го не гово́р». Так і зробили. Ве́рховень приïхав, розпитував, а як не допитався нічо́го — плюнув да й поïхав назад.

Тоді вони оп’ять пішли, а одійшовши, стали слухать, не ïдуть лі за ними? Тільки чують, аж сам цар ïде. От вона і каже: «Тепер же будь ти окунь, а я буду річкою». Так і зробили. Батька приïхав, побачив, що вже нічо́го не можна зробить, розсердився і сказав: «Щоб же ти була річкою три годи!» — да і вернувсь додому.

Тоді вже річка і стала говорить своєму мужу: «Іди ж ти додому, там застанеш у себе багато і сестер і братів, да хоть як вони будуть просить щоб ти ïх поціловав — ти не цілуй, а то за́раз забудеш мене». Той так і зробив, прийшов додому, да тільки поціловався з батьком і з матір’ю, а більше ні з ким, як його ні просили. Уже проходив і третій год, як раз він і забув заперти́ тію хату, де ночував; а к йому і вбігла одна сестра да побачила, що він спить, підійшла тихесенько да и поціловала. Так він як проснувся, то вже і не згадав про свою жінку; а через місяць його посватали да й стали весілля готовить.

От у суботу, уже як шишки стали бгать, дівка одна пішла до колодязя по́ воду, да тільки що нагнулась брать, дивиться — коли там така хороша баришня. Вона вбігла у хату, розказала усім; тіï пішли і собі туда, тільки уж ніко́го не було, а як вернулись у хату, то та самая була у хаті. «Я, — гово́рить, — прийшла вам помагать шишки бгать». Зліпила два голуба да й посадила ïх на віко́нце: вони і стали говорить меж собою, аж усі удивилися. Тільки один голуб і гово́рить другому: «Чи ти забув, як я була церквою, а ти дячком?» — «Забув, забув!» — «Чи ти забув, як я була свинею, а ты пастухом?» — «Забув, забув!» — «Чи ти ж забув, як я була річкою, а ти окунем, і як мене батько закляв, щоб я була три годи річкою, і я тебе просила, щоб ні з ким, ні з браттями, ні з сестрами не ціловався, а то мене позабудеш?» Тоді Іван-царевич усе згадав, пізнав свою жінку, прибіг до неï, став ïï ціловать і про́сить батька свого, щоб ïх по-своєму повінчали. І з тих пор много води утекло, а вони усе живуть да хліб жують.